Десь всередині

Мене тримають ланци, такі металеві...
В кожного вони свої, лише тут, та не в небі.
Мене тримає тюрма, кажуть із цегли,
її не бачу, але несу ще один блок, і на сьогодні вже досить.
Велика стіна...
Мене тримає пошук свободи, проте шукаю із такими як я:
зав’яжу очі,
закрию вуха,
а дотик залишу.
Мені треба те й напишу…
Що не крок то заборона, ще з дитинства,
рятують двері,
але їх все менше,
останні -
на небо напевно.
Так кажуть, ті що довше живуть,
ті що мало сплять, кажуть старість, а може совість?
Ще одні двері пройти,
там світло
там всі ми.
Проти часу, простору і координат,
душі борються проти школи,
душі просять допомоги
в живих,
у нас:
сліпих, глухих, і стіни довкола.
Мене обмежує моя воля,
а душі не сплять.
Кажуть сну нема, може совість, може вона
і є ті двері, останні, в когось золочені,
а мої прості,
я сам собі зробив такі ще в школі
на уроках трудового, математики й письма.
Пофарбував, як міг, у білий колір…
А вони червоні,
інколи чорні.
То все відголоски навчання.
Ще одні двері і все!
День і ніч настає!
Нам так сказали,
що Сонце сідає,
а воно собі є.
Буде і було.
Нас перейде.
В нього свій шлях, своя стіна, свої двері,
а клямки до них ми йому металеві:
2 чи 3 мільярди і вже нема.
Так фізика каже,
Фізика в нас одна.
Коли ж я побачу те, чого кажуть нема,
коли почую шелест тиші,
відчую тілом дотик нічого -
я залишу ті стіни,
я більше не вдома…